Мультидисциплінарна художниця, чия практика охоплює перформанс, малюнок, медіа, орієнтоване на час, кураторство, колаборацію і досліджує складні проблеми від споживацтва до рослинної культури та від фемінізму до життя в зонах конфлікту. Базується в Музичах, Україна, за 26 кілометрів від Києва.  Народилася 1973 року в Жданівці Донецької області, Україна (тоді СРСР) – районі, що відомий видобутком вугілля і пережив різкі та хаотичні зміни в Україні від часів СРСР до незбалансованого середовища після, зокрема неоголошеної війни між Росією та Україною. 

Алевтина Кахідзе відвідувала Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури в Києві (1999-2004) та Академію Яна ван Ейка в Нідерландах (2004-2006). З 2018 року вона є Посланницею з толерантності від ООН в Україні, має почесну відзнаку “State of ART(ist)” від Ars Electronica та Міністерства закордонних справ Австрії (2023), Women in Arts Award – 2023 , UN Women Ukraine, лауреатка Artist Award імені Казимира Малевича 2008, лауреатка першої премії Конкурсу молодих кураторів і художників (Київ, Центр сучасного мистецтва НаУКМА 2002).

Кахідзе є учасницею багатьох міжнародних та українських мистецьких проєктів, із яких знаковими є: участь у Міжнародній бієнале сучасного мистецтва Маніфеста 10 під час окупації Криму Російською Федерацією, у 7-ї Берлінської бієнале, яка було суто політичною; проєкт для Марокканського павільйону в рамках 54-ї Венеційської бієнале Working for Change; персональні проєкти в Україні – “Кімната без дверей” в Pinchuk Art Centre, “Ти вдома у Володимира Алевтини Сьюзі Пенелопи” в арт-центрі “Я галерея”; “Я запізнююся на літак, на який неможливо запізнитися” завдяки фонду Ріната Ахметова та грантовій програмі “і3”. Є авторкою проєкту Клубніка Андріївна, який розповідає про життя на непідконтрольній Україні території.

Цьогоріч у окупованому Криму померла 93-річна Муміне Муртаза-Карабаш. Муміне – учасниця кримськотатарського національного руху та багатодітна мати, нагороджена орденом “Материнська слава” ІІ ступеня. Ще 1944 року її разом із сестрою було депортовано в Узбекистан, проте довгі роки Муміне мріяла про повернення додому: "Ми бачили такі страждання, але я жодного разу не викреслила із серця Крим. Гори, сади, Чорне море, Ускут – ми мріяли повернутися до Криму. Ми сподівалися, що повернемося в Крим”. Там вона вийшла заміж за свого чоловіка Рустема Карабаша.

“В 1968 році, попри всі заборони та перепони які створила радянська влада, родина Карабашів із сімома дітьми робить спробу повернення на батьківщину. Певний час вони буквально жили на голій землі у сквері Перемоги в Сімферополі. Фактично, Карабаші та інші кримські татари, які на той момент шукали можливість оселитися на власній землі, "сквотували" центральні площі та сквери Сімферополя, намагаюсь привернути увагу влади до своєї проблеми. Такий мирний протест не подобався радянцям.

Кримських татар били міліціонери та дружинники, арештовували, силою вивозили за межі Криму. Така ж доля спіткала і родину Карабашів. Муміне ханум згадувала: "Чоловіка підняли, забрали, у машину посадили. Йому тиснули на плечі, щоби не вставав. Підійшли до мене, я одягла Коран на шию, ми почали збирати вузлики... Нас посадили в поїзд і знову депортували в Узбекистан".

Вже за 12 днів після виселення Карабаші знову були в Криму. Родина Муміне Муртаза-Карабаш три рази поверталася в Крим після примусових виселень. 1970 року в сім'ї Карабашів народилася восьма дитина – це був хлопчик. Його назвали Ватан, у перекладі з кримськотатарської – "батьківщина".”

(Зі статті “Історичної правди” “Не викреслила із серця Крим” від 13 лютого 2024)

Алевтина Кахідзе неодноразово говорить у своїх творах про незаконно ув’язнених окупантами в Криму – велику кількість політв'язнів, активістів та активісток українців та кримських татар, а також мирне населення, яке продовжує чинити опір російському окупаційному режиму. Ця та подібні роботи мисткині – її власне знайомство із цими людьми: “Щоб будь-що сприймати, мати можливість рефлексувати про це, я маю намалювати ці події, людей та їх історії – так у мене виходять такі візуальні нотатки”. Художниця робить акцент на цих ситуаціях, робить їх історії видимими.