Фотографиня-документалістка кримськотатарського походження і незалежна консультантка, що наразі працює у сфері некомерційних організацій та розвитку ЗМІ. Вона народилася в Узбекистані, куди її родина була депортована з Криму в 1944 році сталінським режимом. Виростаючи як частина кримськотатарської меншини в Україні після розпаду Радянського Союзу, вона з самого початку відчула різноманітні проблеми з правами людини, що виникали щодо етнічних меншин та з розпадом економічної і політичної систем у її країні.

Бажання захищати інтереси людей, які часто змушені висловлювати свої проблеми, привело її до кар’єри соціології та документальної фотографії. Свій досвід Еміне ставить на перетин документальної фотографії, соціології, прав людини та журналістики. Вона має ступінь магістра соціології у Львівському національному університеті імені Івана Франка та ступінь магістра фотожурналістики у Школі візуальної комунікації Університету Огайо.

Після того, як у 2012–2017 роках працювала в Україні в сфері документальної фотографії та журналістики, вона переїхала до Великобританії, де працювала в некомерційному секторі, останнім часом медіа-консультанткою у Thomson Reuters Foundation. Її робота була підтримана стипендією Фулбрайта та стипендією фонду Magnum Emergency Fund Fellowship, а її фотопроекти – представлені в Україні та за кордоном.

Проєкт "Крим. Дім" є візуальною послідовністю, що відображає досвід родини фотографки та кримськотатарського народу, які шукають свій дім в складному геополітичному середовищі перед та після окупації Криму Росією в березні 2014 року. Для Зіятдінової камера та записувач стали інструментами пошуку відповідей: Хто я? Куди я належу? Що таке Дім? Вони дозволили їй розкрити сімейні історії минулого і сучасного Криму, які відсутні або спотворені залишковими радянськими та російськими пропагандистськими наративами. Прадідусь, якого радянська влада переслідувала за фактичне володіння землею та використання найманої праці в Криму у 1937 році, перед колективізацією. Дідусь і бабуся, яких хибно обвинувачували в співпраці з нацистами та примусово депортували в Центральну Азію; та родичі, що не пережили тяжкий шлях, важкі умови та погане ставлення. Батьки, яким довелося пробиратися крізь радянську пропаганду, щоб повернутися на свою батьківщину 1990 року.

Історичний контекст:
‍
Кримські татари є корінною тюркомовною мусульманською етнічною групою з приблизною чисельністю 250 000–300 000 осіб, які проживають в Україні, переважно на Кримському півострові. До анексії Криму в 1783 році Російською імперією під проводом Єкатерини Великої в результаті російсько-османських війн, кримські татари становили демографічну більшість в Криму. У той час на півострові існував державний устрій, що називався Кримським ханством під владою Османської імперії.

З приходом імперської Росії та її адміністративних і управлінських структур кримські татари втратили своє фактичне самоврядування. Крім того, демографічна ситуація на Кримському півострові також змінювалася. По-перше, було кілька хвиль еміграції кримських татар, насамперед до Туреччини. По-друге, Російська імперія впроваджувала політику, яка призводила до потоків російської імміграції до Криму. Це означало, що на початку XX-го століття, коли Російська імперія розпалася і її замінив Радянський Союз, кримські татари вже не були демографічною більшістю.

У 1944 році все кримськотатарське населення було депортовано сталінським режимом з Криму, переважно до Середньої Азії, що виправдовувалося фальшивим звинуваченням етнічної групи у співпраці з нацистською Німеччиною у Другій світовій війні. За два роки загинула понад третина населення.

Ці дві події — анексія Криму в 1783 році Єкатериною II і депортація кримських татар у 1944 році Сталіним — визначили російські та радянські історичні наративи Криму та ролі кримських татар у ньому, з метою виправдання російського панування на півострові та нелюдську депортацію всієї нації. Таким чином, ці наративи применшували акцент на правах кримськотатарського населення разом з його культурою та інституціями, які передували російському колоніальному правлінню. Натомість були численні спроби встановити російське етнічне та культурне верховенство на півострові. Крім того, багато кримськотатарських історичних документів та архівів було знищено або втрачено, що сприяло посиленню слов’янського та російського домінування в межах кримського історичного наративу та відсутності в ньому кримських татар.

Як показано в різних історичних і медійних наративах радянського періоду, кримські татари в різні періоди ставали “екзотичними Іншими”, поборниками етнічного розмаїття, перш ніж отримали тавро зрадників та були депортовані радянською владою. Коли кримським татарам дозволили повернутися в 1990-х роках, український уряд і суспільство здебільшого ігнорували корінний народ.

Після окупації Криму Російською Федерацією у 2014 році багато громадян України прийняли новий погляд на кримських татар як на корінний народ з багатою культурною спадщиною. Але попри сприйняття кримських татар як союзників у війні проти Росії з 2014 року, більшість українського населення все ще вважала кримських татар “іншими” та намагалася інтегрувати їхню історію та ідентичність у більший український історичний наратив та концепцію ідентичності. Водночас по той бік російсько-українського кордону, кримські татари постійно зображуються російською владою як екстремістські вороги держави з одного боку, і як щасливі “бенефіціари” російської щедрості з іншого.
Крім того, історичний наратив, як і обговорення в ЗМІ, навколо кримських татар надзвичайно політизовані. Кожного разу при згадці цієї етнічної групи виникають питання: чий Крим? Він російський, український, кримськотатарський? Він слов'янський чи тюркський? Він належить до мусульманського чи християнського світу? У цьому контексті голоси, історії та погляди самих кримських татар, які переживають історичні події про себе і навколо себе, часто неправильно представлені або недооцінені. Висвітлюючи як журналістка окупацію Росією Криму у 2014 році, Еміне Зіятдінова стала свідком того, як цей політизований наратив перетворився на пропаганду, а згодом – і на насильство.

Виклики у розумінні історичного місця та досвіду кримських татар в Криму ще загострюються заходами Росії (яка зараз контролює територію) стерти або перекреслити присутність “пострадянської України” на півострові. Цей процес відбувається в різноманітних формах, однією з яких є географічний та ідеологічно інформований наратив примарної російсько-кримської єдності та спільної історичної долі. Заходи, які зараз вживає російський уряд для покращення місцевої інфраструктури в деяких районах сільської місцевості Криму, служать тій самій стратегічній меті, працюючи як ще одне нагадування про те, наскільки важливим для кримчан є об’єднання.